Головна  →  Про район  →  Історична Довідка

Дніпровський район: історична довідка

   Найбільший у м. Києві Дніпровський район утворений 23 травня 1969 року і став другим лівобережним Київським районом. Назву район отримав від прилеглого до нього Дніпра. Утім, ця назва ніколи не характеризувала його індивідуальність. 30 грудня 1987 року частина території Дніпровського району, зокрема й та, що омивається Славутичем, відійшла до новоствореного тоді Ватутинському району (у жовтні 2001 року перейменовано на Деснянський). Нині до складу Дніпровського району входять, як мінімум, 22 історичні житлові місцевості.

   Загальна його площа становить 6900 га або 16% території міста. Населення – 345,7 тис. мешканців.

   Межує з Деснянським, Дарницьким, Подільським, Печерським та Оболонським районами.

   Дніпровський район складається з історичних місцевостей: Микільської та Передмостової слобідок, землі Євстафієвої (Городець), Русанівських садів, Березняків та Труханового острову.

   Загальна площа зелених насаджень на території району складає 3448 га. До них увійшли парки культури та відпочинку «Перемога» і «Гідропарк», 16 парків, 29 скверів, 10 бульварів, 5 захисних зон.

   Загальна довжина шляхів складає 133,7 км. Через Дніпровський район проходить Святошинсько-Броварська лінія метрополітену та Південно-західна залізниця.

   Історичні особи, які були пов’язані з Дніпровським районом м.Києва, територіями вздовж Дніпра та на Дніпрі

XI ст. - Дочка половецького хана Тугоркана (Тугорхана), вона ж дружина князя Святополка Ізяславовича жила у своїй літній резиденції на сучасному Трухановому острові.

XVI ст. - Кошовий атаман запорожський Остап (Євстафій) Дашкевич володів землями на сучасному Воскресенському масиві.

XVII ст. - Сімеон Олелькович мав тут замок, городище якого називалося Олельковим.

XVIII ст. -  Київський губернатор князь Д. Голіцин відібрав ці землі у Воскресенській церкві, якій вони тоді належали на користь київських губернаторів.

Історичні місцевості

   Дніпровський район складається з декількох історичних місцевостей: Микільської та Передмостової слобідок, землі Євстафієвої (Городець), Русанівських садів, Березняків та Труханового острову.

   Сліди перебування людини на території Микільської слобідки були виявлені у 1890 р. українським археологом Н. Ф. Біляшевським і датуються кінцем Кам’яного і кінцем Неолітичного періодів (IV – ІІІ тис. до н.е.). На місці неолітичної стоянки були знайдені знаряддя праці, гончарні вироби, наконечники стріл, кремнієві вістря, інструменти для обробки дерева у відкладеннях річкового піску на глибині близько 1 метра.

   У III – II ст. до н.е. тут проживали люди, які належали до зарубинецької культури. У давнину лівий берег Дніпра був зовсім пологий. Це були широкі, у три версти, луги, за якими ріс суцільний ліс із річками, озерами та болотами. Долини та луги непомітно переходили в болота й озера з багатими рибними ловами. У VІІІ – ХІІ ст. н.е. великі князі Київської Русі зі своїми дружинами любили бувати на лівому березі Дніпра, багатому звіром, рибою. Вони там полювали й відпочивали.

   У XI ст. н.е. Київ, об'єднавши полян, древлян, сіверян, уличів та тиверців, став політичним центром східних слов'янських племен та утворив князівство – Київську Русь, через яке проходили зовнішньополітичні та торговельні зв'язки з іншими державними утвореннями Східної Європи.

   Серед вчених існує декілька версій щодо виникнення назви «Дарниця»: від річки Дарниця, від озера Дарниця та тому, що ці землі були даровані монастирям.

   Крім того, відомо, що саме тут у ІХ – ХІІ ст. н. е. на лівому березі Дніпра, навпроти Києва, було місце стоянки зарубіжних посольств, які чекали прийому у Великих князів із дарами й уклонами. Так, напевно, і склалось: щоб потрапити до Великого Києва, треба було йти в Дарницю. Навіть казали: «Без дарів не ходи, без поклонів не приймуть…». Звідси й пішла назва «Дарниця» – від слів «дар» і «ниць». Але жодна з них не підтверджена документально.

   Вважається, що вперше Дарниця згадується в 1509 році, коли у стародавніх слов'янських рукописах з'явилася згадка про те, що великий литовський князь подарував Микільсько-Пустиному монастирю ділянку берега на річці Дарниця. Монастир у той час скуповував лівобережні землі, звідси й назва місцевості.

   Микільська Слобідка виникла наприкінці ХУ ст. н.е. Микільська Слобідка (Полукнязевская Земля, Слобода, Микільське, Червоний Двір, Лівобережний).Розташовується між Броварським проспектом, вулицею Марини Раскової, залізницею, Русанівськими Садами і Русанівською затокою. У XV столітті ці території були відомі як «земля напівкнязівська», можливо, належала одному з тих людей, які, як кажуть, «з грязі та в князі». З XVIII століття Слобідка відома як робітниче селище. Жили в ньому переважно робітники заводу «Арсенал».

   Назва слобідки походить від назви Свято-Микільського монастиря, який знаходився на Печерську і володів цим поселенням. У XVІІІ ст. у селянській частині Микільської Слобідки знаходилась дерев’яна церква з погостом, яка проіснувала до 1880 року. У цій місцині бували Тарас Шевченко та його друг – російський художник Михайло Сажин, які робили малювати ескізи місцевостей навколо Києва. Тоді, до будівництва Миколаївського Ланцюгового мосту (1848–1853), тут діяла поромна та човникова переправа, на якій Шевченко був заарештований. А 6 травня 1861 року, по дорозі з Петербурга до Канева, домовину з тілом Тараса Шевченка привезли в Микільську Слобідку. Там, на базарній площі, приблизно де зараз розташована станція метро «Лівобережна», відбувся траурний мітинг, на якому було виголошено чотири промови: українською, російською, польською й сербською мовами. Наступного дня по Ланцюговому мосту тіло було перенесено на правий берег – до церкви Різдва на Поштовій площі.

   Місцевість Червоний Дім («трактир міський, йменований як «Червоний») знаходився на Микільській Слобідці, в районі сучасного Театру драми і комедії. З кінця XVIII століття тут розміщувався дерев'яний трактирний будинок, близько 1799 року знову зведений (на місці колишнього) за проектом тодішнього головного київського архітектора Андрія Меленського. До 1903 року Микільська Слобідка входила, як і все київське лівобережжя того часу, до складу Броварської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. З 1903 ж року ця місцевість стає адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості. З цього ж часу селище стає улюбленим місцем зустрічей для різних змовників і конспіраторів – зокрема членів нелегального студентського товариства «Союз київських земляцтв і організацій» та її виконавчої ради, більш відомого тоді під секретним назвою «Семен Семенович». У 1923 році Микільську Слобідку включають в межі міста. А навесні 1943 року її осягає доля багатьох прибережних селищ: при підготовці німцями оборони вона була спалена. Після війни селище став відновлюватися на основі індивідуального будівництва.

   У 70-ті роки XX століття велику частину колишньої Микільської Слобідки зносять, а на її місці зводять житловий масив Лівобережний. Оскільки раніше місцевість періодично затоплювалася весняними розливами Дніпра, знижені ділянки заплавної території наростили за допомогою гідронамиву. Активно забудовували масив, в основному, протягом 1974 – 1980 років – 9, 12-ти 16-поверховими житловими будинками.

   Воскресенка (Лиса Гора, Радунка, Родуни, Радосинь, Веселка (Райдуга), Олелько, Городець; Земля Євстафійова, Воскресенська Слобідка, Губернаторська Слобідка; Воскресенський (масив) плюс Кибальчич, Райдужний (Серова-Райдужний) та Куликове) розташовуються поміж проспектом Генерала Ватутіна, вулицею Вершигори, озером Радунка, залізницею, Броварським проспектом, головною алеєю парку «Перемога», вулицями Курнатовського та Братиславською. Назва перейшла від місцевих земель, що належали Воскресенській церкві. Від того, що земля ця приносила людям радість, веселощі й втіхи, від її «готовності служити іншим, робити добро та прислуговувати», а також від священних «радєній» ймовірно, пішла інша назва місцевості – Радунка. Згідно з уявленнями стародавніх, тут знаходився «райський міст-дуга» між «дольнім» та «горнім» світами – звідси й назва Веселка (Райдуга). Про зв'язок місцевості з «особливою радістю», неабиякою біоенергетикою, а також з «культами родючості та повернення до витоків» можуть свідчити її паралельні назви – Родуни й Радосинь. Крім того, існує думка, що цю місцевість називали ще Городець, оскільки тут знаходилися «сторожові гори», які захищали Київ з боку Дніпра. У XV столітті якийсь Симеон Олелькович мав тут замок, городище якого в XVII столітті називалося Олельковим. Перша зафіксована документально згадка про тутешні землі відноситься до XVI століття. Тоді вони йменувалися «землями Євстафійовими» (Євстафійовськими) та належали кошовому отаману запорізькому Остапу (за церковнослов’янською мовою – Євстафій) Дашкевичу. У 1923 році селище злилося з межами міста. Масив забудовувався типовими 5-поверховими житловими будинками з «вкрапленнями» 9-поверхових будинків. Друга черга Воскресенського масиву (згодом названа масивом Райдужним, або Сєрова-Райдужним) зводилася в 1978–1982 роках. Для неї характерна групова забудова за периметром. Під час забудови масиву вперше в Києві були зведені житлові будинки серії «Т» з поліпшеним плануванням. На початку 80-х років забудовувався мікрорайон Воскресенки, розташований між бульваром Перова, вулицею Миколи Кибальчича та проспектом Ватутіна. Пізніше цю територію назвали масивом Кибальчич (Кибальчича).

   Масив Куликове, що фігурує також як мікрорайон Воскресенського масиву, розташувався між вулицями Кибальчича, Курнатовського, Братиславській та проспектом Ватутіна. Колись ця місцевість була заболоченою, в ній водилася маса куликів. Взагалі ж Куликове вперше згадується в 1571 році як долина, а в 1616 і 1764 роках – вже як село.

   Малинівка (Воскресенські Сади) розташовується між озером Радунка, залізницею, річкою Десенка й Райдужним. У цій місцевості знаходяться, головним чином, дачі та гаражі. Назва її походить чи то від імені пташки сімейства дроздових – малинівки звичайної (зорянки), чи то від яблук рожевого кольору, чи то від наливки на малиновій основі, чи то від однойменного озера, колись оточеного густим малинником.

Русанівські Сади розташовуються між Микільською Слобідкою, Русанівською протокою, Горбачихою та залізницею. Перша частина назви пояснюється близькістю Русанівської протоки або ж походить від місцевості Русанівка, яка знаходилася тут в давнину. Микільська Слобідка теж була тоді на Русанівці. Русанівські Сади стали освоюватися дачниками з 1950х років.

   Горбачиха розташовується між Русанівськими Садами, Русанівською протокою, Десенкою та залізницею. Назва урочища й місцевості походить від горбистого рельєфу заплавного (повесні затоплюваного) півострова, який виступає у водному просторі між Десенкою та Русанівською протокою у вигляді округлої пологої опуклості.

   Комсомольський масив (Полігон, Миропілля, Північно-Броварській масив)розташовується між Броварським проспектом, головною алеєю парку «Перемога», вулицями Жмаченка та Миропільською. До 1868 року в цих місцях був ліс, а 15 січня 1868 року, за указом Олександра II, Артилерійське відомство отримало з казенних запасів у безкоштовне користування ділянку лівіше Броварського (Чернігівського) шосе – на 7-й версті від Києва та на 2-й версті від Дніпра. Тут розміщувалися батареї, військові частини, лазарети – і так аж до 1941 року. У 1968 році масив нарекли Комсомольським, тому що зводити місцеві будови, а потім і проживати в них, довелося тодішньому молодому поколінню, майже поголовно членам ВЛКСМ. Тут є й 13-поверховий готель, названий на честь міста-побратима Києва «Братиславою», що відкрився до московської Олімпіади (1980 року) і був розрахований на проживання гостей із соціалістичних країн. Він до цих пір служить візитною карткою Комсомольського масиву.

   Соцмісто розташовується між Броварським проспектом, Червоногвардійською вулицею, проспектом Гагаріна, Карельським провулком, вулицею Гашека, Харківським шосе, Ленінградською площею, вулицею Будівельників, бульваром Верховної Ради і залізницею. Назва звучить гордо, але сам житловий масив був прагматично призначений для проживання робочої сили, зайнятої на прилеглих до будинків і проектованих на майбутнє промислових підприємствах, зокрема хімічного.

   Ліски розташовуються між вулицями Усенка, Сновської, Бакинських Комісарів і Червоногвардійською. Одні вважають, що назва місцевості походить від невеликих лісочків і гаїв, що колись були в цій місцевості. Інші вважають, що в минулому тут були й «ліскіни» місця, тобто водилося багато лисиць. На них полювали – проводилися «лісогони».

   Фанерний (селище) розташовується між вулицями Березневою, Фанерною, Харківським шосе і залізницею. Назва місцевості походить від Дарницького фанерного заводу, що вступив в дію в 1910 році, і його робочого селища.

   ДВРЗ (селище Дарницького вагоноремонтного заводу) знаходиться між територіями Ліски, Стара Дарниця, кордоном Дарницького району та Пляхова. Виник на початку 30х років XX століття як селище Дарницького депо, згодом названого ДВРЗ.

   Пляхова розташовується між ДВРЗ, Рибним і Биківнею. Назва урочища й місцевості походять, швидше за все, від прізвища людини, що колись, можливо, мала права на володіння тамтешніми територіями. Місцевість складається з соснового, змішаного й листяного лісів, а також озера, болота та бази відпочинку.

   Рибне розташовується між Пляховим, Броварським проспектом, межею міста та залізницею. Назва походить від заболоченого урочища з кількома рибними озерами, оточеного з одного боку бором, з іншого – полем, з третього – гаєм, а з четвертого – болотним лісом.

   Передмістна (Мостова, Берегова) Слобідка (Венеціанський острів, Гідропарк) розташовується між лінією метро, Дніпром, Венеціанською та Русанівською протоками. Місцевість ця стала заселятися приблизно наприкінці XVIII століття. У 1764 році був заснований Київський арсенал – підприємство з виготовлення й ремонту бойових гармат та артилерійського спорядження. Деякі з робітників, приписаних до заводу, осідали в береговій слобідці на лівому березі Дніпра – навпроти Києво-Печерської лаври, неподалік від Наводницької переправи. Утім, арсенальці й без переправи легко добиралися до роботи, оскільки в багатьох були власні човни. У 1904–1906 роках через Русанівську протоку перекинули двопрогоновий металевий міст із уперше застосованою в Росії системою піднесених арок із затяжками, а в 1912 році за Ланцюгового мосту пустили трамвай.

   У червні 1920 року білопольські війська, «перед носом» у наступаючої Червоної Армії, підірвали міст. Але в рекордні терміни – до 10 вересня того ж року – 3 тисячі київських робітників, за допомогою ніжинських, конотопських і брянських залізничників, міст відновили. Утім, до 10 травня 1925 року, за 85 діб, його замінили новим мостом імені Є. Бош, зведеним за проектом академіка Євгена Патона. Він теж був підірваний – 19 вересня 1941 року, «перед носом» у наступаючих німецьких військ. Тепер на цьому місці – ц міст метро.

   Парк культури й відпочинку «Гідропарк» колись мав назву Берегова слобідка, історія якої розпочинається з кінця ХVІІІ ст. Першими її жителями були робітники, приписані до підприємства з виготовлення й ремонту артилерійських знарядь – майбутнього «Арсеналу». У той час на лівий берег добиралися човнами (влітку) і по льоду (взимку).

   З 1706 року на Дніпрі, від Лаври до поселення, регулярно споруджувався плавучий міст – Наводницький. Пам’ять про нього збереглася і до сьогодні у назві вулиці Старонаводницької.

   Спостерігаючи, як одинокий птах долає Дніпро, лине у небо, наш далекий пращур, не вміючи літати, мріяв про ті часи, коли не треба буде чекати переправи човном.

   Перший наплавний міст через Дніпро було споруджено ще в 1115 році. Такі тимчасові мости з’являлися на берегах Дніпра майже щороку, але їх «вік» був нетривалий – існували до першої відлиги, а далі свою справу робила природа.

   Гостра необхідність у будівництві мосту через Дніпро виникла вже у 1829 році. На цьому наполягав цар Микола І. У 1839 році талановитим інженером Мельниковим було запропоновано проект першого мосту, але він був відхилений, як занадто дорогий. Така ж доля чекала проект Готмана, який був створений за п’ять років. Та лише за проектом англійського архітектора Чарльза де Віньйолема 30 серпня 1848 року відбулася закладка першого постійного мосту через Дніпро. Місце біля Аскольдової могили було обрано не випадково. За розрахунками інженерів, тут було міцне дно та стримана течія річки.

   Забудова цього найбільшого спорудження довжиною 365 сажнів (776 метрів) вимагала величезних зусиль. Загальна вага об’єкта сягала 100 тисяч пудів. Випробовували готову споруду довго. Постійний рух тут був відкритий тільки в 1855 році. За наказам імператора Олександра ІІ міст назвали Миколаївським. Міст був настільки міцний, що міг витримувати навантаження в три пуди на кожний квадратний фут, або 310 тисяч пудів на всю споруду.

   18 вересня 1941 року, залишаючи Київ, частини Червоної Армії підірвали, «на прощання», всі мости, у тому числі Ланцюговий, Русанівський та Залізничний.

  Міст Метро – разом із Русанівським мостом сполучають правобережну частину Києва з Русанівкою, Лівобережним масивом, ВоскресенкоюЛісовим масивом та зоною відпочинку – Гідропарком. Відкрито його було 5 листопада 1965 року. Цей міст являє собою двоярусну споруду для руху метропоїздів (верхній ярус, посередині) та автотранспорту (нижній, з боків). Збудований він на місці Ланцюгового мосту, зруйнованого під час Великої Вітчизняної війни. Міст Метро – перша у світі за розмірами прогонів аркова споруда на сухих стиках. Консолі складено з окремих залізобетонних блоків, з`єднаних металевими болтами. Проліт між підпорами становить 60 м. Довжина мосту сягає 700 м.

   Долобецький (Долобський, Дулебський) острів (Увятичі) розташовується між Венеціанським протокою, Десенкою і Русанівською протокою. Чимало століть тому, разом з Венеціанським островом, він був єдиним цілим із Лівим берегом. Назва цієї місцевості походить від легендарного Долобського озера, яке колись знаходилося на місці нинішньої Русанівської протоки. Долобецький острів в ХІ–ХІІ століттях вважався нейтральною територією, і князі Київської Русі для ведення переговорів збиралися саме тут. В основі цієї назви лежить слово «довбати», тобто, «постійно бити, поступово робити діру». Здається, Долобецьке озеро (час від часу), особливо навесні, з'єднувалося з Чортороєм, а місцевість Довбичка на Трухановому острові зазнавала (і досі зазнає) «довбання» з боку нинішньої Матвіївської затоки. У повоєнний час Долобецький острів стає місцем для відпочинку, спорту та ігор.

Труханів острів

   У 1094 році київський князь Святополк ІІ Ізяславович, переможений половцями, був вимушений укласти з ними мир та одружитись на донці половецького хана Тугорхана. Літня резиденція княгині розташовувалась на острові, який і стали співзвучно називати Труханів.

   Два роки по тому Тугорхан знову прийшов воювати проти свого зятя, але був убитий. Святополк не залишив переможеного тестя-неприятеля на полі бою та поховав у Берестові, поряд із нині діючою Свято-Преображенською церквою. Історики вважають, що на Трухановому острові, біля Долобського озера (нині затока Довбичка), у 1103 році збиралися князі Київської Русі на віче, щоб обговорити подальші дії проти половців. Переяславський князь Володимир Мономах упевнив князів у необхідності спільного походу, який закінчився перемогою русичів.

   У ХІХ ст. Труханів острів почав приваблювати городян як місце відпочинку. Так, навпроти пам’ятного знака Магдебурзькому праву розмістилися ресторани «Босфор» та «Ермітаж», де розважалася заможна й вибаглива публіка. У розташованому поруч заміському парку завжди грав оркестр, працювали буфети. Відвідувачі мали можливість покататися на водяних гірках. Утім, наші пращури вже тоді розуміли, що розваги – гарний спосіб заробляти, і вхід був платний – 15-20 копійок.

   Традицію пляжного відпочинку на дніпрових берегах започаткували німецькі окупанти в 1918 році. Поряд із селищем утворився пляж, який згодом став улюбленим місцем відпочинку киян. У передвоєнний час у селищі на Трухановому мешкало близько 5000 осіб, що працювали в порту чи на заводах Правобережжя. Селище мало близько десяти вулиць, які були забудовані будинками з дерева і часто потерпали від паводків. Але у вересні 1943 року, дотримуючись тактики «спаленої землі», фашисти знищили селище робітників-водників. Зараз про це нагадує виразна бронзова постать солдата біля спаленого човна. Кожного травня на цьому місці відбувається мітинг вшанування пам’яті тих, хто не повернувся з боїв. По війні було прийнято розумне рішення: поселення на Трухановому не відновлювати, а перетворити його на зону відпочинку. Поступово на острові розмістилися бази відпочинку та літні спортивні табори. Була навіть вишка для парашутних стрибків. У 1947 року на заклик комсомолу київська молодь інтенсивно засаджує острів деревами, встановлює бар’єри для затримки піску, і колишня територія селища водників перетворюється на великий зелений парк.

   Із будівництвом у 1957 році 400-метрового Пішохідного мосту (група В.І. Кириченка), рекреаційний вплив на екосистеми острова значно посилився.

   Русанівка. Русанівка (Русанівська масив, Русанов, під Садком, Флоренція) розташовується між Русанівським каналом і Русанівською протокою. Урочище Русанівка відоме з давніх часів як володіння київських монастирів. На думку деяких істориків, воно отримало свою назву за прізвищем Сави Русановича, який у ХV столітті володів сусідніми землями. Від наступних століть відомі село Русанів, Русанівське озеро, затока та рукав Дніпра. Втім, хтось стверджує, що слово «Русанівка» походить або від слова «русявий», або від того, що низинне Лівобережжя, в порівнянні з правобережними кручами, було «на Русі», тобто на виду, на відкритому місці, або ж, нарешті, від того, що в тутешніх місцях водилася сила-силенна зайців-русаків.

   У 1906 році для колії мототрамваю до Броварів через Русанівську затоку був збудований двопролітний металевий міст, підірваний 1941 року при відступі Червоної Армії з Києва. Цей живописний район Києва часто називають «київською Венецією», тому що Русанівка розташована на штучному острові, утвореному рукавом Дніпра і штучним кільцевим каналом. Колись фонтани обвідного каналу, що підсвічувалися у вечірній час, а також оригінальна забудова, утворювали особливу, притаманну тільки Русанівці панораму.

   Березняки (Березники, Кухмистерська Слобідка, Тельбін, Зательбін Березняк). Цей мікрорайон розташований на лівому березі – між проспектом Возз’єднання, залізницею та Дніпром. Місцевість ця належала Лаврському монастирю й мала назву Кухмистерська слобідка. Тут мешкали кухарі відомої обителі, яких називали «кухмістерами». Це призвісько прижилося в державі стараннями Петра І, який вводив у російський побут багато «німецького».

   Назва місцевості походить від однойменного хутора, який згадується ще в 1733 році та отримав її від березняка, тобто березового лісу, а відповідно й від величезної кількості березового сухостою та хмизу. Паралельну назву – Тельбін (варіанти: Тельбино, Тербин, Телбин, Тербина, Тельбухино) – місцевість отримала від озера, яке вперше згадується в 1694 році, котре весною, під час повені, з’єднувалося з Дніпром. У ньому «теребили» туші битої худоби, тобто очищали їх від требушини (тельбухів), а оскільки армія та богомольці завжди відрізнялися прожерливістю, то требухів у цьому озері плавало більш ніж достатньо. Ще одна частина Березняків – розташовується за озером Тельбін. У 1883 році ця слобідка нараховувала 5 дворів. Колись вона називалась Зательбін Березняк. Мікрорайон «Березняки» увійшов до міської частини Києва 21 жовтня 1923 року, а в 1941–1943 роках були вщент зруйновані.

   Сучасна забудова Березняків сформувалася в 1972 – 1976 роках. Територію масиву намили на 34 метри – і з тих пір озеро по весні більше не з'єднується з Дніпром. Кожен тутешній мікрорайон укомплектований школою, дитячими дошкільними установами та торговельними підприємствами. Важливу роль у створенні індивідуальної зовнішності Березняків грають елементи монументальної декоративної пластики: мозаїчні панно на громадських будівлях, декоративні скульптури, малі архітектурні форми. Основними магістралями місцевості є проспект Павла Тичини, вулиці Березняківська, Серафимовича та Русанівська набережна.

Версiя для друку

 

 



 Повідомлення про корупцію